Дурні
кричать, а розумні мовчать. Мовчать про те, чому за Порошенка
проголосувало так багато. Мовчать про те, чому в Україні зараз такий
"сплеск патріотизму".
Таємниця полягає в тому, що в Україні ситуативно, перед зовнішньою загрозою – об'єднались дві групи. Ті, хто любить українську націю та українське як якісний зміст держави Україна – і ті, хто любить саму державу Україна як порожню політичну конструкцію на цій території.
Перші думають, що українці будують Україну як українську державу, у якій можуть проживати представники інших національностей, другі – вважають, що громадяни України будують Україну як "нічию державу для всіх".
Для перших, Україна – держава, що розвиває українську національну культуру, при цьому не перешкоджаючи діаспорам, зберігати власні культури.
Другі – переважно русифіковані українці, які втратили свою національну ідентичність і стали "радянськими людьми", "одеситами", "дончанами", "просто людьми", "громадянами світу" тощо. Вони, як і кожна спільнота, зацікавлені в примножені собі подібних і тому для них небажаний розвиток будь-яких "національних культур". Ідеальна держава для них – безнаціональна, щось на кшталт США.
Перші, скажімо так, "змістовні", другі – "порожні" патріоти. Різниця колосальна, але зараз вони об'єднались проти тих, хто, живучи в Україні, є російським шовіністом і хоче щоб, територія, на якій він живе, була територією Росії та тих, хто є патріотом "України" як ще однієї російської держави на зразок Білорусі чи Придністров'я.
Саме голоси "порожніх" патріотів, з яких більшість колишні виборці Януковича – дали Порошенку такий результат.
Чи є вони патріотами України? Звичайно! Бо патріотизм – це почуття любові/вірності людей будь-якої нації лише до держави, у якій вони живуть у цей момент.
Сьогодні болгарин є громадянином України, живе в Києві і є патріотом України, завтра він громадянин США, живе в Нью-Йорку і є патріотом США, а післязавтра…
Для "порожніх" патріотів патріотизм більш пафосний, показний, бо це єдина "почесна", державно-схвалена ідентифікація, яку вони мають.
Для "змістовних патріотів" патріотизм другорядний, оскільки вони мають більш глибоке почуття – любов до своєї нації, її культури, мови – націоналізм. Ця основа дозволяла народам виживати тоді, коли вони жили не у своїх державах, а циганам – навіть не особливо прагнути її.
Історія українців свідчить, що вони частіше за інших жили в не своїх державах. У них народжувались, росли; ці держави їх лікували, годували, учили. Але при цьому українці всіляко прагли збудувати державу, що опікувалась би українською культурою. Там, де українці становили однозначну меншість – Чехія, Канада тощо – для збереження мови й культури утворювали організовану діаспору.
Патріотизм українців часто був ситуативним, тимчасовим, оскільки держави, у яких вони жили, були не українськими.
Наприклад, Богдан Хмельницький народився й виріс у польській Речі Посполитій. Його батько проливав кров за цю державу. Але чи були Хмельницькі, як і мільйони українців-"громадян" Речі Посполитої, її патріотами?
Чи були патріотами СРСР її громадяни Стус, Чорновіл чи Ющенко? Чи були патріотами Польщі вояки УПА, які народились й виросли в Польщі, і навіть захищали її від нападу Німеччини в 1939 році?
Тимчасово – можливо. Але в не українських за змістом державах українці є найгіршими ворогами патріотів, любителів "єдності та цілісності", бо в зручний для себе момент зрадять. Тому "патріоти" Речі Посполитої, українці-козаки на службі польської армії в критичні моменти переходили на бік одноплемінних повсталих козаків.
Лише тоді, коли українці здобували можливість будувати українську державу під різними назвами – "Військо Запорізьке", Велике князівство Руське, УНР, ЗУНР, "Карпатська Україна" тощо – патріотизм українців ставав змістовним. Хоч через брак державницької практики та часу ми не встигали повірити у власні держави й втрачали їх під натиском держав чужих народів.
Тому зараз ключове питання для українців – чи Україна є українська за змістом держава, покликана для забезпечення на цій території життя й розвитку української культури, мови? Чи це лише чергова, чужа або "нічия" держава, у якій вони виросли, яка їх виховала й навчила?
Лише відповідь на це питання дасть відповідь на питання, яке мовчки задають розумні люди.
Наприклад, такі, як керівник групи "Крила Феніксу", що надає допомогу військовим на Сході. 22 червня він записав у Фейсбуці: "Зачем мы делаем нашу работу… Зачем парни служат там, на передовой… Зачем они идут вперед и гибнут… Зачем… Риторические вопросы".
Дійсно, за що ми вбиваємо інших людей на Сході України, як надісланих туди "своїх", так і "чужих"? За українську державу Україна, як польська Польща? Чи за "порожню", нічию державу "Україна", як США, де українська культура як індіанська є лише етнографічно-музейною екзотикою? Обидва варіанти можливі. Але мотивація вбивства за них абсолютно різна.
"Порожні" держави існують там, де місцеву культуру винищено – переважно в Америці, Австралії, частково Африці. Нема необхідності боронити свою національно-культурну ідентичність – її нема. І лишаються лише інтереси держави як бізнес-корпорації.
Тому патріоти "порожніх" держав воюють за державні інтереси, які є лише економічними – за якусь територію з будь-яким населенням, або без нього, як за економічний ресурс.
Це можуть бути й копалини, і виходи до водних комунікацій, і населення як суб'єкти, що мають купівельну спроможність. Воюють також за поширення економічного впливу держави, через політичне й військове домінування, на території, які неможливо приєднати.
Це може подаватись як боротьба за "демократію", "миротворчу місію".
У нас теж є патріоти, які бачать Україну як порожню державу-корпорацію й готові вбивати інших людей за територію, окреслену юристами, як таку, на якій ця держава матиме визнане іншими державами право використання донецького вугілля, сланцевого газу, заводів, населення з його купівельною спроможністю та робітничим потенціалом тощо.
На словах це звучить: "воюю за мир", "за цілісність та єдність".
Думаю, доля "порожніх" патріотів у нас близько 20-30%. Вони русифіковані і є носіями "русского міра", донорами та споживачами російської культури. Але через те, що ментально вони все ж українці, для них неприйнятна держава Росія з її рабсько-імперським духом. Тому вони є патріотами "порожньої" України.
Російську мову вони захищатимуть з утилітарних міркувань, через небажання докладати зусиль для переходу на українську й нерозуміння потреби такого переходу. Російська мова в побуті й роботі, література цією мовою, фільми, естрада для них є комфортним середовищем – але поки що не культурною цінністю, на відміну від патріотів Росії.
Для збереження української мови й культури вони не будуть нічого робити, аргументуючи "какая разница, лиш бы"… Варіанти: "человек был хорошим", "платили хорошую зарплату", "был мир во всем мире".
Психологи стверджують, що це виховане століттями малоросійство, психологічний захист комплексу "меншовартості". Серед цієї категорії найбільший відсоток готових стати патріотами будь-якої держави, де "гарно жити".
Для таких патріотів прийнятніше начепити прапорець на машину чи на сайт – банер на підтримку армії, ніж сказати пару речень українською до власної дитини чи зробити україномовну версію сайту. Для них українська мова й уся національна культура – непотріб, музейна екзотика, мертвий світ давно мертвих предків.
Спільно з російськими націоналістами, русифіковані "порожні" патріоти України складають "русскій мір", який культурно домінує в державі "Україна". Тому, наприклад, робити в Україні сайт "Розетка" з українською версією так само не потрібно, як і в Монголії чи Перу.
І все ж, перед "порожніми" патріотами стоїть завдання при збереженні незалежної від Росії держави знищити українську культуру та "змістовних" патріотів: або фізично, або за своїм зразком денаціоналізувати їх через русифікацію. А це не так просто, зважаючи на Західну Україну з багатомільйонним населенням, яке репродукує українську культуру й успішно протидіє русифікації.
Держави зі змістом – це держави Європи та Азії, які протягом історії оберігають свої національні культури, мови, використовуючи для цього економіку, політику, армію. При цьому економічні та політичні моделі в цих державах можуть змінюватись. Нації в таких державах можуть воювати за "державну територію" у двох випадках:
1. Коли мова йде про державну територію, яка співпадає з територією, на якій проживає нація, як носій певної культури й мови.
Наприклад, коли козаки хотіли вирвати в Речі Посполитої території для власної держави, то мова йшла лише про території, на яких більшість населення говорило українською мовою. У цих випадках захист території держави рівнозначний захисту нації. Люди захищають себе та "своїх" від "чужих".
Людей, які вважають Донбас і Крим територіями, на яких живуть носії української культури та мови і яких треба захистити від окупації "чужою" культурою, думаю, не більше 5%. Їхня проблема в тому, що вони не бачать реальності, а живуть фантазіями, або історичною пам'яттю. Часто ці люди в різних державах мріють про "повернення" якихось історичних територій, незважаючи на думку сучасного населення цих територій.
2. Коли йде війна за частину "державної території", на якій відсутні або знаходяться в абсолютній меншості представники нації, яка створила державу.
Мова йде про насильницьке утримання однією нацією території, на якій проживає населення "чужого" народу. Це модель імперій. При цьому нація, що створила "імперію", має бути готова до проблем. Населення захопленої території необхідно або винищити фізично, або національно асимілювати – русифікувати, германізувати, українізувати тощо, або бути готовим до можливого сепаратизму та силового втримання цих територій, у залежності від кількості окупованого населення.
Таких патріотів української України, що думають по-українськи "перетравити Крим та Донбас", близько 30-40%. Проблема цих людей у тому, що статистика свідчить, що українська культура гине не лише в Криму чи Донбасі, а й у центрі України. Тут триває русифікація. Лише кожна третя дитина з україномовної сім'ї продовжує життя української мови.
Загалом усіх патріотів, і "порожніх" і "змістовних", в обох їх версіях близько 60-70%.
Зараз влада держави "Україна" посилає людей на війну за територію при відсутності позиції, навіщо вона державі – крім дурної патетики: за "демократію", "щастя людей".
Влада робить хаотичні кроки, намагаючись догодити всім патріотам України.
Якщо безперспективність зовнішньополітичної багатовекторності вже змусила зробити євровибір, то безперспективність багатовекторності у внутрішній політиці поки не усвідомлюється. Повторюється мантра про захист окресленої юристами території, хоч це не дає відповідь на принципове питання сенсу держави "Україна".
Сенсу, який можна набути, лише знищивши в будь-який спосіб російських шовіністів та одну із двох груп патріотів України:
– або русифікувати українців;
– або українізувати русифікованих українців.
Інакше життя трьох груп в одній державі буде постійно розривати її культурно, політично, військово.
Радив би зробити ставку на традиційні в Європі моделі національних держав, які толерантно ставляться до існування діаспор інших народів і поступово українізовувати русифікованих українців, асимілюючи патріотів сусідніх держав. Розмір та обрис території має другорядне значення.
Не забуваймо, що найстрашніше, що могла б зробити Росія Україні – це віддати Крим, Кубань, Стародубщину та "українські етнічні землі" Слобожанщини. Або взагалі самоліквідуватись та приєднатись до України. Тоді територія держави "Україна" значно зросте, але вона остаточно перестане бути українською.
Олег Скрипка нещодавно сказав: "Якщо люди йдуть на барикади, а потім навідуються в караоке та співають "А бєлий лєбєдь на пруду…", значить, нам ще багато що необхідно змінити в собі… Війни можна було б уникнути. Якби ми всі разом були українцями, знали мову, власну історію, ходили на українські концерти, читали українські книги – неможливо було б створити п'яту колону й спиратися на російськомовних людей, щоб знищувати країну й убивати патріотів на вулицях…
Була б Україна українська, як Франція французька або як Чехія чеська, – цих проблем би не було".
Слава Україні, українській Україні, українській Україні в якій існують діаспори інших народів!
Станіслав Біличенко, спеціально для УП
Таємниця полягає в тому, що в Україні ситуативно, перед зовнішньою загрозою – об'єднались дві групи. Ті, хто любить українську націю та українське як якісний зміст держави Україна – і ті, хто любить саму державу Україна як порожню політичну конструкцію на цій території.
Перші думають, що українці будують Україну як українську державу, у якій можуть проживати представники інших національностей, другі – вважають, що громадяни України будують Україну як "нічию державу для всіх".
Для перших, Україна – держава, що розвиває українську національну культуру, при цьому не перешкоджаючи діаспорам, зберігати власні культури.
Другі – переважно русифіковані українці, які втратили свою національну ідентичність і стали "радянськими людьми", "одеситами", "дончанами", "просто людьми", "громадянами світу" тощо. Вони, як і кожна спільнота, зацікавлені в примножені собі подібних і тому для них небажаний розвиток будь-яких "національних культур". Ідеальна держава для них – безнаціональна, щось на кшталт США.
Перші, скажімо так, "змістовні", другі – "порожні" патріоти. Різниця колосальна, але зараз вони об'єднались проти тих, хто, живучи в Україні, є російським шовіністом і хоче щоб, територія, на якій він живе, була територією Росії та тих, хто є патріотом "України" як ще однієї російської держави на зразок Білорусі чи Придністров'я.
Саме голоси "порожніх" патріотів, з яких більшість колишні виборці Януковича – дали Порошенку такий результат.
Чи є вони патріотами України? Звичайно! Бо патріотизм – це почуття любові/вірності людей будь-якої нації лише до держави, у якій вони живуть у цей момент.
Сьогодні болгарин є громадянином України, живе в Києві і є патріотом України, завтра він громадянин США, живе в Нью-Йорку і є патріотом США, а післязавтра…
Для "порожніх" патріотів патріотизм більш пафосний, показний, бо це єдина "почесна", державно-схвалена ідентифікація, яку вони мають.
Для "змістовних патріотів" патріотизм другорядний, оскільки вони мають більш глибоке почуття – любов до своєї нації, її культури, мови – націоналізм. Ця основа дозволяла народам виживати тоді, коли вони жили не у своїх державах, а циганам – навіть не особливо прагнути її.
Історія українців свідчить, що вони частіше за інших жили в не своїх державах. У них народжувались, росли; ці держави їх лікували, годували, учили. Але при цьому українці всіляко прагли збудувати державу, що опікувалась би українською культурою. Там, де українці становили однозначну меншість – Чехія, Канада тощо – для збереження мови й культури утворювали організовану діаспору.
Патріотизм українців часто був ситуативним, тимчасовим, оскільки держави, у яких вони жили, були не українськими.
Наприклад, Богдан Хмельницький народився й виріс у польській Речі Посполитій. Його батько проливав кров за цю державу. Але чи були Хмельницькі, як і мільйони українців-"громадян" Речі Посполитої, її патріотами?
Чи були патріотами СРСР її громадяни Стус, Чорновіл чи Ющенко? Чи були патріотами Польщі вояки УПА, які народились й виросли в Польщі, і навіть захищали її від нападу Німеччини в 1939 році?
Тимчасово – можливо. Але в не українських за змістом державах українці є найгіршими ворогами патріотів, любителів "єдності та цілісності", бо в зручний для себе момент зрадять. Тому "патріоти" Речі Посполитої, українці-козаки на службі польської армії в критичні моменти переходили на бік одноплемінних повсталих козаків.
Лише тоді, коли українці здобували можливість будувати українську державу під різними назвами – "Військо Запорізьке", Велике князівство Руське, УНР, ЗУНР, "Карпатська Україна" тощо – патріотизм українців ставав змістовним. Хоч через брак державницької практики та часу ми не встигали повірити у власні держави й втрачали їх під натиском держав чужих народів.
Тому зараз ключове питання для українців – чи Україна є українська за змістом держава, покликана для забезпечення на цій території життя й розвитку української культури, мови? Чи це лише чергова, чужа або "нічия" держава, у якій вони виросли, яка їх виховала й навчила?
Лише відповідь на це питання дасть відповідь на питання, яке мовчки задають розумні люди.
Наприклад, такі, як керівник групи "Крила Феніксу", що надає допомогу військовим на Сході. 22 червня він записав у Фейсбуці: "Зачем мы делаем нашу работу… Зачем парни служат там, на передовой… Зачем они идут вперед и гибнут… Зачем… Риторические вопросы".
Дійсно, за що ми вбиваємо інших людей на Сході України, як надісланих туди "своїх", так і "чужих"? За українську державу Україна, як польська Польща? Чи за "порожню", нічию державу "Україна", як США, де українська культура як індіанська є лише етнографічно-музейною екзотикою? Обидва варіанти можливі. Але мотивація вбивства за них абсолютно різна.
"Порожні" держави існують там, де місцеву культуру винищено – переважно в Америці, Австралії, частково Африці. Нема необхідності боронити свою національно-культурну ідентичність – її нема. І лишаються лише інтереси держави як бізнес-корпорації.
Тому патріоти "порожніх" держав воюють за державні інтереси, які є лише економічними – за якусь територію з будь-яким населенням, або без нього, як за економічний ресурс.
Це можуть бути й копалини, і виходи до водних комунікацій, і населення як суб'єкти, що мають купівельну спроможність. Воюють також за поширення економічного впливу держави, через політичне й військове домінування, на території, які неможливо приєднати.
Це може подаватись як боротьба за "демократію", "миротворчу місію".
У нас теж є патріоти, які бачать Україну як порожню державу-корпорацію й готові вбивати інших людей за територію, окреслену юристами, як таку, на якій ця держава матиме визнане іншими державами право використання донецького вугілля, сланцевого газу, заводів, населення з його купівельною спроможністю та робітничим потенціалом тощо.
На словах це звучить: "воюю за мир", "за цілісність та єдність".
Думаю, доля "порожніх" патріотів у нас близько 20-30%. Вони русифіковані і є носіями "русского міра", донорами та споживачами російської культури. Але через те, що ментально вони все ж українці, для них неприйнятна держава Росія з її рабсько-імперським духом. Тому вони є патріотами "порожньої" України.
Російську мову вони захищатимуть з утилітарних міркувань, через небажання докладати зусиль для переходу на українську й нерозуміння потреби такого переходу. Російська мова в побуті й роботі, література цією мовою, фільми, естрада для них є комфортним середовищем – але поки що не культурною цінністю, на відміну від патріотів Росії.
Для збереження української мови й культури вони не будуть нічого робити, аргументуючи "какая разница, лиш бы"… Варіанти: "человек был хорошим", "платили хорошую зарплату", "был мир во всем мире".
Психологи стверджують, що це виховане століттями малоросійство, психологічний захист комплексу "меншовартості". Серед цієї категорії найбільший відсоток готових стати патріотами будь-якої держави, де "гарно жити".
Для таких патріотів прийнятніше начепити прапорець на машину чи на сайт – банер на підтримку армії, ніж сказати пару речень українською до власної дитини чи зробити україномовну версію сайту. Для них українська мова й уся національна культура – непотріб, музейна екзотика, мертвий світ давно мертвих предків.
Спільно з російськими націоналістами, русифіковані "порожні" патріоти України складають "русскій мір", який культурно домінує в державі "Україна". Тому, наприклад, робити в Україні сайт "Розетка" з українською версією так само не потрібно, як і в Монголії чи Перу.
І все ж, перед "порожніми" патріотами стоїть завдання при збереженні незалежної від Росії держави знищити українську культуру та "змістовних" патріотів: або фізично, або за своїм зразком денаціоналізувати їх через русифікацію. А це не так просто, зважаючи на Західну Україну з багатомільйонним населенням, яке репродукує українську культуру й успішно протидіє русифікації.
Держави зі змістом – це держави Європи та Азії, які протягом історії оберігають свої національні культури, мови, використовуючи для цього економіку, політику, армію. При цьому економічні та політичні моделі в цих державах можуть змінюватись. Нації в таких державах можуть воювати за "державну територію" у двох випадках:
1. Коли мова йде про державну територію, яка співпадає з територією, на якій проживає нація, як носій певної культури й мови.
Наприклад, коли козаки хотіли вирвати в Речі Посполитої території для власної держави, то мова йшла лише про території, на яких більшість населення говорило українською мовою. У цих випадках захист території держави рівнозначний захисту нації. Люди захищають себе та "своїх" від "чужих".
Людей, які вважають Донбас і Крим територіями, на яких живуть носії української культури та мови і яких треба захистити від окупації "чужою" культурою, думаю, не більше 5%. Їхня проблема в тому, що вони не бачать реальності, а живуть фантазіями, або історичною пам'яттю. Часто ці люди в різних державах мріють про "повернення" якихось історичних територій, незважаючи на думку сучасного населення цих територій.
2. Коли йде війна за частину "державної території", на якій відсутні або знаходяться в абсолютній меншості представники нації, яка створила державу.
Мова йде про насильницьке утримання однією нацією території, на якій проживає населення "чужого" народу. Це модель імперій. При цьому нація, що створила "імперію", має бути готова до проблем. Населення захопленої території необхідно або винищити фізично, або національно асимілювати – русифікувати, германізувати, українізувати тощо, або бути готовим до можливого сепаратизму та силового втримання цих територій, у залежності від кількості окупованого населення.
Таких патріотів української України, що думають по-українськи "перетравити Крим та Донбас", близько 30-40%. Проблема цих людей у тому, що статистика свідчить, що українська культура гине не лише в Криму чи Донбасі, а й у центрі України. Тут триває русифікація. Лише кожна третя дитина з україномовної сім'ї продовжує життя української мови.
Загалом усіх патріотів, і "порожніх" і "змістовних", в обох їх версіях близько 60-70%.
Зараз влада держави "Україна" посилає людей на війну за територію при відсутності позиції, навіщо вона державі – крім дурної патетики: за "демократію", "щастя людей".
Влада робить хаотичні кроки, намагаючись догодити всім патріотам України.
Якщо безперспективність зовнішньополітичної багатовекторності вже змусила зробити євровибір, то безперспективність багатовекторності у внутрішній політиці поки не усвідомлюється. Повторюється мантра про захист окресленої юристами території, хоч це не дає відповідь на принципове питання сенсу держави "Україна".
Сенсу, який можна набути, лише знищивши в будь-який спосіб російських шовіністів та одну із двох груп патріотів України:
– або русифікувати українців;
– або українізувати русифікованих українців.
Інакше життя трьох груп в одній державі буде постійно розривати її культурно, політично, військово.
Радив би зробити ставку на традиційні в Європі моделі національних держав, які толерантно ставляться до існування діаспор інших народів і поступово українізовувати русифікованих українців, асимілюючи патріотів сусідніх держав. Розмір та обрис території має другорядне значення.
Не забуваймо, що найстрашніше, що могла б зробити Росія Україні – це віддати Крим, Кубань, Стародубщину та "українські етнічні землі" Слобожанщини. Або взагалі самоліквідуватись та приєднатись до України. Тоді територія держави "Україна" значно зросте, але вона остаточно перестане бути українською.
Олег Скрипка нещодавно сказав: "Якщо люди йдуть на барикади, а потім навідуються в караоке та співають "А бєлий лєбєдь на пруду…", значить, нам ще багато що необхідно змінити в собі… Війни можна було б уникнути. Якби ми всі разом були українцями, знали мову, власну історію, ходили на українські концерти, читали українські книги – неможливо було б створити п'яту колону й спиратися на російськомовних людей, щоб знищувати країну й убивати патріотів на вулицях…
Була б Україна українська, як Франція французька або як Чехія чеська, – цих проблем би не було".
Слава Україні, українській Україні, українській Україні в якій існують діаспори інших народів!
Станіслав Біличенко, спеціально для УП
